Гуляє вітер в чистім полі,
Він гонить хмари в небесах.
Від вітру вже й дерева голі,
Про весну мріють в довгих снах.
Якраз в цю невеселу пору
Ледь тліє вогнище скупе...
І степову сумну розмову
Підслухав вітер і завмер...
Біля багаття старець сивий
Поважно голову схилив,
І молодий хлопчина милий
З очима синіх-синіх слив.
"Ти обираєш шлях нелегкий,
Вважай, що камінь ти несеш.
Не день, не рік - бери далеко -
Весь вік знання свої даєш"
Слова старечі - в саме серце.
І голос стих. Юнак сказав:
"Моя душа - дзвінке озерце,
Дитячий сміх метою став.
А труднощів я не боюся,
Любов дітей додасть і сил.
Я певен: долі не корюся,
Не пожалкую, що зробив.
Малечі очі - наче зорі,
Що в темряві горять ясні,
А душі - чисті і прозорі,
Нема їм сонця - вже й сумні..."
"Тож будь їм Сонцем!
Лиш не спалюй, а просто грій!
І будь їм в світ ясним віконцем,
Будь другом, братом, вчи їх мрій!"
... Вже вітер стих, відчувши сутність,
Палало вогнище сумне...
Два Сонця - Молодість і Мудрість -
Лише покликання одне!
|