Гуляє вітер в чистім полі,

Він гонить  хмари в небесах.

Від вітру вже й дерева голі,

Про весну мріють в довгих снах.

Якраз в цю невеселу пору

Ледь тліє вогнище скупе...

І степову сумну розмову

Підслухав вітер і завмер...

Біля багаття старець сивий

Поважно голову схилив,

І молодий хлопчина милий

З очима синіх-синіх слив.

"Ти обираєш шлях нелегкий,

Вважай, що камінь ти несеш.

Не день, не рік - бери далеко - 

Весь вік знання свої даєш"

Слова старечі - в саме серце.

І голос стих. Юнак сказав:

"Моя душа - дзвінке озерце,

Дитячий сміх метою став.

А труднощів я не боюся,

Любов дітей додасть і сил.

Я певен: долі не корюся,

Не пожалкую, що зробив.

Малечі очі - наче зорі,

Що в темряві горять ясні,

А душі - чисті і прозорі, 

Нема їм сонця - вже й сумні..."

"Тож будь їм Сонцем!

Лиш не спалюй, а просто грій!

І будь їм в світ ясним віконцем,

Будь другом, братом, вчи їх мрій!"

... Вже вітер стих, відчувши сутність,

Палало вогнище сумне...

Два Сонця - Молодість і Мудрість - 

Лише покликання одне!